Історія перша: Христинка
Як виявилось згодом, це була тільки проба пера.
Зараз, з відстані часу, бачу багато помилок у своєму першому ГВ, але дуже вдячна Богові, за те, що воно відбулося. Бо відбулося воно не завдяки, а всупереч.
Вагітність
Ця історія почалася, коли я була на 5 тижні вагітності. Ми з чоловіком поїхали до нашого друга в гості. Якось так сталося, що жінки після застілля спілкувалися в одній кімнаті, а чоловіки в іншій. І ось одна жінка сказала, що годувала свою дитину (можливо, лише молоком - зараз точно не скажу) до 8 місяців. Я подумала, що це дуже багато. І одразу в мені заговорив мій комплекс відмінниці: я теж так хочу!
Продовження було вже у другому триместрі. Одного осіннього дня я гуляла сама навколо озера. Світило сонце, день був просто чудовим, все навколо налаштовувало на розмову з собою і з Тим, хто вище. Не знаю чому, але якось так спонтанно я почала молитися і просити Бога, щоб дав мені можливість годувати самій свою дитину. Це прохання не залишилося без відповіді.
Під час вагітності я дуже боялася, що не буду знати, як народжувати і що робити з дитиною, бо підказати не буде кому. Тому скуповувала книжки і посилено читала. Серед них були 3 книжки: дуже мудра і грунтовна книжка "Гід по вагітності" американських авторів, значно тонша, але претензійніша "Все про народження дитини" (теж американська) і надзвичайно популярна тоді "Дитина і догляд за нею" Б.Спока. На щастя, у всіх трьох було багато інформації про ГВ, не спотвореної міфами, які тоді побутували у нашому суспільстві. Ця інформація часто кардинально відрізнялася від офіційної, тієї, яку пропагували лікарі і досвідчені мами.
Для мене вона була просто безцінною і записувалася на чисту дошку, бо я не мала до того ніяких знань, навіть ніколи не бачила зблизька, як мама годує дитину.
Пологи і становлення лактації
З пологами в мене не склалося. Родову діяльність викликали штучно, після 8 годин стимуляції і припинення перейм з відкриттям на 2 пальці у результаті мене прооперували. Наркоз був загальним, дитину на живіт, зрозуміло, ніхто не викладав, до грудей не прикладали першу добу точно. Підозрюю, що перешим у рот до Христини потрапив не сосок, а гумова соска, з якої її годували навіть не знаю чим. Коли відбулося перше прикладання - точно зараз не скажу, може, через добу, а може, й через 2 після пологів. Це був 1999 рік, тоді взагалі побутувала практика прикладати дітей аж на 3 добу, коли в мами мало б бути вже молоко, а до того дитину годували з пляшки, начебто даючи мамі відпочити після пологів. Тобто у нас з Христинкою не відбулося ні контакту "очі в очі" і "шкіра до шкіри", ні прикладання якомога швидше після пологів - тобто умови, які забезпечують правильний і легкий початок лактації, дотримані не були. Та й КР цьому теж не сприяв.
Пишу так детально для того, щоб наголосити: якщо хотіти, знати і вірити - лактація складеться, навіть якщо її початок був зовсім неідеальним.
Після пологів на другу добу малу приносили в палату, як і всіх дітей, кожних 3 години (6,9,12,...). Вночі їх годували сумішшю або зцідженим молоком усіх мам (ми цідилися в стерильні баночки). Христинку клали біля мене на ліжко і йшли.
Ось тут я згадаю Комаровського, який каже, що годування, як і статевий акт, - це те, що керується інтстинктом і тому не потребує якихось порадників і наглядачів, а тільки маму і дитину. Мій досвід показує, що це зовсім не так. Бо я лежала і диилася на дитину, а дитина лежала і дивилася на мене. За якийсь час їй набридло просто дивитися і вона почала нявкати. Коли я казала "а-а-а" вона переставала, коли я замовкала - починала хникати знову. В одну з таких наших зустрічей Христина, мабуть, була добряче голодна, бо почала голосно і вимогливо плакати, а моє "а-а-а" вже не допомагало. На її крик прибігла медсестра і спитала мене, чому дитина плаче і чи я її годувала. Я відповіла, що ні. Тоді вона спитала, чи є в мене молоко. Я відповіла, що навіть не здогадуюся (чесно кажучи, до її запитання я навіть не задумувалася над цим). Далі ця добра жіночка відпрацьованим блискавичним рухом вхопила мене за груди, стиснула і сказала: "О, є! (у голосі бриніло здивування - тобто прочитувалося, що його там могло і не бути). То чого ти не годуєш?! Годуй!" Я запишалася тим, що молоко є, але призналася, що годувати не вмію. Тому вона так само несподівано і нескромно зловила мене за сосок і впхала його малій до рота.
А тут я згадаю твори художньої літератури, у яких я за свої 20 з гаком років читала безліч разів, яке це щастя для матері - вперше прикласти до грудей немовля. Що тоді саме нарождується МАТИ. Тому я в це свято вірила і думала, що перше прикладання супроводжується неземними відчуттями.
Реальні відчуття були як небо і земля порівняно з моїми уявленнями. У мене було враження, що то якийсь маленький крокодильчик вчепився мені в груди. Я була шокована тим, як боляче може зробити маленький беззубий ротик крихітної дитинки.
Усе для мене було новим і незнайомим. Зі мною в палаті лежала ще одна жінка, яка народила втретє, то я хоч мала кого питатися. Від лікарів користі було небагато: коли намітилися конкретні тріщини - мені сказали, що годувати треба було тільки 5 хвилин, щоб тріщин не було. Перед кожним годуванням медсестри репетували на цілий поверх: "Жінки, груди мити, дітей несуууууть!" Я чесно сповзала з ліжка, йшла до умивальника і мила свої тріщини гарячою водою з милом. Перед кожних годуванням. 7 разів на добу. Коли в дитини начебто виявилась молочниця в ротику, ці тріщини, за порадою медперсоналу, я ще й старанно перед годуванням мастила зеленкою. Але все це можна було терпіти, поки не прийшло молоко.
Припускаю, що генетично я схильна до гіперлактації. Молоко прийшло дуже підступно. Одного ранку я встала з кам'яними грудьми і мокрою від молока ковдрою. Піднялася температура. Почалася веселуха. Добра акушерка, яка була на моїй стимуляції і операції і з якою я через душевну дурість і недосвідченість не розрахувалася за це, прийшла в палату і взялася мене цідити. Я чула, що це дуже боляче, але не сподівалася, що настільки: ревла в голос і не могла стриматися, як не старалася. Намагалася цідитися сама - витискала молоко по краплині. Молоко було ще перехідне, жовтувато-оранжевого кольору, і всі жіночки в палаті оголосили, що воно в мене дуже добре, бо жирне, і взагалі жінки з малими грудьми дужжже молочні. Це мене трохи втішило, я пишалася своїм жирним молоком і вірила, що я мушу бути молочна.
Нарешті за пару гривень мене взялася цідити санітарка. У неї за гроші виходило значно ніжніше, ніж в акушерки задурно. І я сама старалася цідитися після кожного годування, старанно прцюючи на гіперлактацію, навіть досягла успіхів: молоко вже не капало, а било цівочками у ті стерильні баночки, що нам приносили. Пригадую, як малу забирали в мене на ніч, а я сиділа і до півночі цідилася, засинаючи на ходу. Потім лягала в ліжко рівно на спину і провалювалася в сон, поки мене о 5 ранку не будив крик: "Жінкииии, груди мити, дітееееей несуть!"
А я обідилася 